Погром в єврейському гето м. Франкфурт-на-Майні, 22 серпня 1614 [2]
Єврейські погроми – це насильницькі дії антисемітськи налаштованого цивільного населення і військових, спрямовані проти євреїв, які відбувалися переважно в періоди соціальних катаклізмів і ослаблення централізованої влади. Вони супроводжувалися пограбуванням, нищенням майна, наругою над особистістю і навіть позбавленням життя.
Перші погроми, які відбулися на початку ХІХ століття, були викликані економічною конкуренцією між грецьким і єврейським населенням у південних регіонах Російської імперії.
Поступово погроми набувають своєї завершеної форми і відбуваються за усталеним сценарієм, який пізніше був використаний різними політичними силами. Інструмент погромів часто використовував царський уряд як один із засобів зняття соціальної напруги під час економічних чи політичних криз. Найбільшого розмаху погроми набули в часи революцій 1905-1907 років та 1917-1920 років.
Безкарність злочинів
Кожному погрому передувало поширення урядовими колами безпідставних звинувачень євреїв у певних аморальних діях. І тут треба сказати про одну особливість сприйняття єврейського народу. Коли якийсь поганий вчинок робить єврей, то провина лягає не на плечі конкретної людини, а стає приводом для обвинувачення всього народу. Так історично склалося, що дії окремої людини часто використовувалися як привід для переслідування всього єврейського народу.
Водночас практично жоден, за деякими винятками, з організаторів або учасників погромів не був покараний ні в адміністративному, ні в судовому порядку. Представники правопорядку не перешкоджали діям погромників, лише слідкували, щоб погром не перекинувся на неєврейські квартали.
Один з російських чиновників того часу так описував ситуацію з погромами: «В народі склалося переконання в майже повній безкарності найтяжчих злочинів, якщо тільки вони спрямовані проти євреїв, а не інших національностей» [1].
Реакція єврейської молоді
Опинившись сам на сам із загрозою, єврейська молодь створювала загони єврейської самооборони. Однак у більшості випадків єврейські дружини, яким не вистачало зброї, не могли протистояти погромникам, які здійснювали насильство за підтримки влади.
Погроми початку ХХ століття призвели до гіркого розчарування частини єврейської молоді, яка тепер вже не сподівалася на те, що революція принесе рівність у правах і євреям. Вони почали шукати нових шляхів вирішення проблеми. Одним із таких рішень було повернення на землю прабатьків, в Ерец-Ісраель, а іншим – еміграція до Америки.
Скорботный лист. Єврейські погроми 1918-1921 рр. [3]
Період Української революції 1917-1920 років
Взаємовідносини єврейського та українського національного рухів під час Української революції 1917-1920 років складалися досить непросто.
На початку революції єврейські політичні партії вітали утворення Центральної Ради й тісно співпрацювали з нею. Уже в березні 1917 року до складу Центральної Ради, представницького органу українського народу, увійшло 50 євреїв, представників 5-ти єврейських партій: БУНДу, «Поалей Ціону», «Фарейнікте», «Фолкспартей» та сіоністи [5]. Євреї були учасниками практично усіх міських дум, утворених на теренах новоствореної УНР.
За їх активної участі 2 грудня 1917 року Центральна Рада прийняла Закон про утворення єврейських громадських рад і проведення виборів членів цих рад, а 9 січня 1918 року - Закон про національно-персональну автономію. Їдиш отримав статус однієї з офіційних мов Української Народної Республіки поряд із українською, російською та польською мовами. [5].
Нова хвиля погромів
У 1918–1920-х роках ситуація змінюється. Лише незначна частина євреїв, які в 1917 році підтримували Центральну Раду, була прихильниками самостійної України: Арнольд Марголін, Соломон Ґольдельман, Пінхос Красний, Моше Зільберфарб. Інші вважали, що проголошення незалежності негативно позначиться на вирішенні національного питання.
У цей час становище в Україні було вкрай складним - боротьбу за владу на її території вів цілий десяток політичних гравців: прихильники табору УНР, симпатики гетьмана Павла Скоропадського, більшовики, меншовики, есери, білогвардійці, поляки, румуни, угорці, німці, австрійці, війська Антанти (французи, британці, греки).
Більшість із них приписували євреям зв'язки з більшовиками, що, на їх думку, пояснювало хвилю єврейських погромів, які прокотилися Україною, учасниками яких стали усі вищеназвані політичні сили.
Насправді ж 80% євреїв, котрі були активними учасниками революційних подій, негативно поставились до більшовицької революції [4]. Утім це не зупинило трагічних подій, які прокотилися Україною й залишили свій кривавий слід.
Із загальної кількості 1236 погромів у 524 населених пунктах, зафіксованих між 1917 та початком 1921 року у Наддніпрянській Україні, лише 6% сталися до 1919 року, решта - пізніше.
Кількість загиблих у цих погромах становила, за різними джерелами, від 30 до 60 тисяч осіб [6]. Погроми здійснювали як розрізнені повстанські формування, так і окремі частини Добровольчої, Червоної, української та польської армій. Нерідко антисемітські акти насильства набували масового характеру.
18 листопада 1905 року розпочався єврейський погром у Кременчуці та Крюкові. У повіті було введено військовий стан та призначено тимчасове Кременчуцьке губернаторство. Розграбовано 200 будинків та 60 лавок.
Під час погрому ящиками забирали фрукти, якими торгували євреї. Постраждалий Цуко Лемберг свідчив, що його яблука «хапали і селяни, і баби, і різні міські люди, і навіть баришні, інші складали на підводи цілі ящики і відвозили». Євреїв, що бігли на берег Дніпра (до 50 осіб), пограбували матроси.
Кількість вбитих - невідома, поранених – 40 чоловік. Лише війська призупинили заворушення, що тривали три дні [6].
Початок ХХ століття ознаменувався більшовицькою революцією в Російській імперії, яка спровокувала громадянську війну. Однією із сторін тієї війни були так звані денікінці. Це представники монархічного руху під керівництвом Антона Івановича Денікіна.
Денікінці прагнули відновлення Російської імперії і боролися з більшовиками. Оскільки серед революціонерів було і чимало євреїв, то денікінці вважали всю націю почасти винною у розв’язуванні громадянської війни та державному перевороті. Денікінські військові частини складалися з двох великих груп: регулярних військових (білогвардійців) та, так би мовити, найманців - тверських, кубанських та донських козаків. У Денікіна не було грошей для того, аби платити козакам за їх прихильність. У якості плати козакам дозволялося грабувати єврейське населення захоплених міст. Досить часто у міста входили спочатку загони козаків, декілька днів грабували, ґвалтували, били та вбивали мирне населення. А вже потім у місто заходили власне денікінські військові, котрі робили вигляд, що нічого не сталося, вони не вступалися за мирне населення і не захищали євреїв.
За час громадянської війни тільки на території України від рук денікінських козачих загонів загинуло більше 14 тисяч євреїв. На всій території колишньої імперії було вбито від 50 до 100 тис. євреїв.
У Кременчуці, крім іншого, денікінці стратили шістьох єврейських дівчаток, робітниць тютюнової фабрики: Валентину Готліб, Емму Гордон, Євгенію Лознеру, Соню Гальпер, Поліну Каплун, Емму Брандман. Дівчата були членами підпільної комсомольської організації, розповсюджували серед робітників більшовицьку газету «Дело революции», листівки та прокламації. Після звірячих тортур вони були порубані шашками на Крюківському мосту, а їх спотворені тіла денікінці скинули в Дніпро [6].
Доволі докладний опис денікінських безчинств залишив житель міста Кременчук П. Дейчман. Його щоденник очевидця відображає події, які відбувалися в місті з 10 по 15 серпня 1919 року. Ось декілька цитат з документа [7]:
За 10 серпня: «Долинула чутка, що почалися ексцеси. Денікінці посилено справляються щодо «жидів». Вдень у двір до нас в'їхало двоє верхи. Зіскочили з коней, запитавши, де живуть євреї. Навколо стояло чоловік 15. «Пройдіть всі в квартири», — крикнув козак і швидко пішов сходами. За ним пішли всі. Ходу замикав другий козак. «Годинник та гроші, - закричав перший козак, – тільки не радянські». Тремтячими руками ми протягували годинники та гаманці. «Давайте обручки», — зашипів козак…». У той день до євреїв міста навідувалися грабіжники ще декілька разів, забирали все, навіть домашні речі.
За 11 серпня: «Протягом минулої ночі на околицях і в центрі йшов розгром магазинів та обивательських квартир. По Херсонській та Катерининській вулицях більшість магазинів спустошено. Вчинено багато насильства над жінками. Зазнали насильства дівчатка та старші жінки».
Наслідки єврейського погрому в Україні. Гравюра. Кінець ХІХ століття [9]
За 12 серпня: «Близько півночі почулися відчайдушні людські крики: волали про допомогу. Незабаром звуки стали долинати виразніше, злившись у ревіння сотні голосів. Жіночі крики, дитячі верески, гавкіт собак. Звуки музики. І тріск гвинтівкових пострілів. Тупіт вершників, що мчали. Дика оргія звуків серед ночі, що породжує жах та божевілля. Ця страшна музика кілька разів повторювалася за ніч. До ранку стало відомо про жахливі насильства, скоєні над жінками, дітьми, масові пограбування, вбивства».
За 13 серпня: «Погром триває три дні, і жодних заходів не вживається. Допомоги ніякої. Продуктів немає на ринках. До всіх жахіть додався голод. Багато хто по кілька діб залишається без їжі, ховаючись у льохах, коморах».
За 14 серпня: «У місті, як передають, сотні зґвалтованих жінок та дівчат. Серед них багато дітей. По лікарнях багато поранених. Багато трупів у різних частинах міста. Точна кількість жертв невідома. Місто знову завмерло».
За 15 серпня: «Шостий день погрому. Чи нерви притупилися, чи справді менше жахів, але тільки й оповідань менше, обивателі повиповзали зі своїх нір і починають пристосовуватися. Погромники та громили, очолювані горезвісними державниками, стали при владі...» (мається на увазі, що денікінці повністю взяли під контроль владу в місті) [7].
Погроми, що відбувалися у Кременчуці, на жаль, не були винятковими. Страшні безчинства чинилися на всій території колишньої імперії. Збереглося свідчення С.Л. Шубб, яка докладно описує дії погромників на залізниці від Кременчука до Києва 7 грудня 1919 року [8].
«2 грудня я виїхала із Кременчука до Києва за медикаментами. Мала я з собою 158 тис. руб., з яких 38 тис. були мої, а решта мені були дані іншими особами для купівлі медикаментів. 3 грудня я прибула до Знам'янки, де наш поїзд стояв до 7-го числа.
У ніч проти 7 грудня на вокзалі козаки розстріляли двох євреїв. 7 грудня ми поїхали далі. Від'їхали 4 версти і зупинилися, бо шлях був забитий ешелонами військ, що відступали.
О п'ятій годині вечора у вагон увійшли два козаки і запропонували пасажирам піти подивитися, як вбиватимуть жидів. Декілька осіб з нашого вагона вирушили. Пішла і я.
Картина Мойсея Маймона «Знову на батьківщині», 1906 рік. Солдат-єврей знаходить свою родину вбитою внаслідок погрому [10]
Прийшли до степу. Перед нами наступна картина: три жінки-єврейки лежали на землі, роздерті, з розрізаними животами, залиті кров'ю. Тут же стояло 14 жінок, оточені козаками. Жінки ці розповіли таку історію.
Було їх 37 чоловік, які втекли з Канева внаслідок погрому, що там спалахнув. Дорогою у степу їх забрали козаки. 20 людей відкупилися за суму понад мільйон. Від решти 17 людей вимагали викупу в 300 тис. крб., і оскільки грошей у них не було, то трьох з них убили і те ж саме збиралися зробити з іншими.
На моїх очах убили ще трьох жінок, одну кудись відвели, а потім, всю змучену, в крові, повернули ледве живу. За двадцять хвилин вона померла.
Залишилось 9 людей. Я намагалася заступитися за них (їхала я за документом своєї російської подруги), але один із козаків ударив мене двічі нагаєм по спині, кажучи: «Що ти заступаєшся за жидів, видно, ти сама жидівка».
Тим часом вони схопили одну з дев'яти жінок, що залишилися, хотіли кудись відвести. Я звернулася до офіцера, що їхав зі мною і був присутнім тут, з проханням просити козаків не чіпати єврейок, і той, зглянувшись наді мною, почав просити козаків, але нічого не допомогло.
Вони вимагали 300 тис. Бачачи, що забирають одну єврейку, я вихопила 155 тис., які були в мене, і віддала їх козакам. Ті пішли. Я повела з собою 9 єврейок у вагон, віддала одній з них, яку хотіли зґвалтувати і на якій розірвали сукню, своє пальто…» [8].
Євреї в час революційних перетворень (1917 – 1919) / Національна бібліотека ім.. В. Вернадського // Електронний ресурс. Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/node/3906
