Жінка в розпачі, дивлячись на спалену німцями хату [1].
Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 року. Слово «світова» в її назві – не випадковість. Справа в тому, що ця війна стала найстрашнішою, найкривавішою і наймасовішою в історії людства. В ній приймали учать 40 країн світу, а це 80% населення всієї планети. Масштаб кровопролиття вражає: Друга світова забрала життя 67 млн. людей.
Війна між Німеччиною та Радянським Союзом розпочалася у 1941 році, хоча на певних територіях сучасної України війна почалася у 1939 році. Відкритому наступу на СРСР передувала розробка у 1940-1941 роках так званого плану «Барбаросса». Згідно з цим документом Гітлер прагнув за лічені місяці захопити майже всю Західну Європу, зокрема на завоювання СРСР відводилося 2-2,5 місяці.
Відкритий наступ на СРСР гітлерівці розпочали вночі 22 червня 1941 року. Чи стали бомбардування несподіванкою для жителів Радянською Союзу? На це питання дати однозначну відповідь досить складно. З одного боку: чутки про неминучість війни ширилися народом, а з іншого: всім хотілося вірити в краще.
Згідно з даними істориків, Йосипу Сталіну, тодішньому очільнику СРСР, приносили розвідні дані, які вказували на те, що Гітлер ось-ось нападе. Однак, Сталін вичікував і не вдавався до конкретних дій. Саме тому у перші дні війни Червона Армія виявилася абсолютно не готовою до такого жорсткого і масованого нападу. Ось чому майже одразу були захоплені Прибалтика, Білорусь та Україна. Здавалося, що план «Барбаросса» цілком реально виконати у повній мірі, однак, оговтавшись від першого шоку, Червона Армія та мирне населення згуртувалися, аби дати відсіч ворогам. Як результат, війна тривала не 2 місяці, а 4 роки і закінчилася перемогою над нацистами.
Але повернемося до перших днів війни на території СРСР. Червневими днями 41-го року по всьому Радянському Союзу якраз проходили шкільні випускні. Країна святкувала: випускники готувалися до вступу в вузи, а решта дітей та їх батьків планували відпустки. Мирне життя обірвалося раптово вночі 22 червня, коли гітлерівці почали перші обстріли територій Радянського Союзу.
Символом перших хвилин війни можна назвати ворожі літаки, які сіяли смерть та руйнацію з неба. Недосяжні німецькі льотчики вправно та жорстоко перетворювали міста на згарища. Першим, хто наважився протидіяти загарбникам, став Голова штабу Чорноморського флоту контр-адмірал Іван Єлісєєв, який о 3:06 22 червня 1941 року наказав відкрити вогонь по ворожим літакам.
А вже о 12:15 по всім містам Радянського Союзу запрацювали гучномовці: по радіо виступав народний комісар іноземних справ СРСР В’ячеслав Молотов, який повідомив про початок війни. А потім коротке повідомлення щогодини зачитував легендарний Юрій Левітан: «Громадяни та громадянки Радянського Союзу, сьогодні о 4 годині ранку без жодного оголошення війни німецькі збройні сили атакували кордони Радянського Союзу. Почалася Велика Вітчизняна війна радянського народу проти німецько-фашистських загарбників. Наше діло праве! Ворог буде розбитий! Перемога буде за нами!» Так жителі країни дізналися про початок війни, але тоді ніхто й подумати не міг, якою страшною буде ця війна…
Декілька слів варто сказати про Юрія Левітана (справжнє ім’я Юдка Беркович Левітан). Юдка народився у 1983-му році в єврейській родині, з самого дитинства мав гучний голос, за що отримав прізвисько Труба. В 17-ти річному віці Левітан переїхав до Москви аби зробити неможливе – стати диктором, на той час це була майже недоступна професія. Але талановитому юнакові пощастило – він став працювати на радіо. В історію Юрій Левітан увійшов як «голос Перемоги». Від самого початку війни Левітан постійно зачитував по радіо повідомлення, його виходу в ефір з нетерпінням чекали мільйони. Існує легенда, що Гітлер та Геббельс вважали єврея Левітана своїм особистим ворогом на практично оголосили на нього полювання. Але не так сталося, як хотілося нацистам.
Вторгнення німецьких військ на територію СРСР [2].
Слова 41-року «Перемога буде за нами!» виявилися пророчими і в 1945 році саме Левінату випала честь оголосити повідомлення про перемогу над нацистами. Але до тріумфального повідомлення у 41-му було ще дуже далеко, попереду кров, голод і жахи…
Поки у Радянському Союзі люди намагалися осмислити те, що відбувається, у Німеччині планувався масштабний наступ, який називався планом "Барбаросса". Згідно з цим планом, противники вирішили атакувати СРСР одразу у трьох напрямках: західному (на Ленінград), центральному (на Москву) та південному (на Київ). Цікаво, що не лише Німеччина приймала учать у воєнних діях, на її стороні виступали союзники: Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія, Словаччина та іпанська добровольча девізія (División Española de Voluntarios).
Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій «Південь» (Heeresgruppe Süd), яку очолював фельдмаршал Рунштедт. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт на чолі з генералом М. Кирпоносом та Південний фронт на чолі з генералом армії І. Тюленєвим. Початок війни склався вкрай невдало для всього Радянського Союзу та України зокрема. На кінець третього тижня війни німці просунулись углиб України на 300-350 км.
Майже одразу стало зрозуміло, що війна зачепить кожного жителя Радянського Союзу і до військкоматів потягнулися черги добровольців із числа мирного населення. У результаті мобілізаційних заходів, а також надходження бійців і командирів з винищувальних батальйонів і загонів народного ополчення, з Української республіки до армії і флоту було мобілізовано близько 3 млн. 185 тис. осіб. «Є підстави вважати, – пише відомий дослідник цієї проблеми Владислав Гриневич, — що в частинах і з’єднаннях, які воювали в Україні у 1941 році, мешканці республіки становили не менше 50% їх особового складу» [3].
У червні 1941 року на фронт з Кременчука пішло 8210 чоловік. Близько 3 тис. жителів міста вступили в дивізії народного ополчення (ДНО). На підтримку їм ставка прислала 1055-й стрілецький полк 297-ї стрілецької дивізії та 81-й полк 5-ї дивізії НКВС, котрий передусім мав займатися обороною стратегічного об’єкту – залізничного мосту через річку Дніпро.
Перше бойове зіткнення сталося 6 серпня 1941 року на околиці Маламовки, коли декілька німецьких танків намагалися прорвати оборону міста. Спроба виявилася невдалою, тому наступного дня наступ на Кременчук німці почали здійснювати зі сторони Крюкова. В ніч з 6-го та 7-е серпня 1941 року 1-й та 2-й полки ДНО були перекинуті на правий берег Дніпра задля того, аби вибити німців з висоти поблизу Нової Белецьковки, однак спроба виявилася невдалою: було багато смертей та поранень ополченців [4].
9-10 серпня німці почали вводити головні сили, щоб чим швидше завоювати місто Кременчук. Червоноармійці та ополченці відступили до річки Псел і зайняли оборонну позицію довжиною в майже 30 км. Почалися криваві і затяжні бої, нацисти намагалися форсувати Дніпро, обрушили на місто артилерію та частини штурмової авіації. Однак прорвати 30-ти кілометрову зону оборони їм не вдавалося, місяць захисники Кременчука утримали німецькі війська [4].
31 серпня німцям вдалося прорвати оборону в іншому районі, а вже 4 вересня почалася повномасштабна переправа німецьких військ. Надвечір 8 вересня 1941 року німці увійшли в Кременчук [5].
На момент взяття у Кременчуку проживало майже 90 тис. жителів, з них, за різними оцінками, від 22 до 40 тис. були євреями. Майже з перших днів окупації всіх євреїв змусили нашивати на одяг спеціальну позначку – жовту «Зірку Давида».
Потім було організовано єврейське гетто у бараках в селещі Нова-Іванівка, куди євреїв зганяли під страхом розстрілу. Умови життя у гетто були страшними: люди жили без опалення, без водопостачання, без медикаментів та медичної допомоги, практично в впроголодь. До того ж всіх жителів гетто змушували важко і багато працювати.
У самому місті повсюди розклеїли оголошення: «Той, хто буде ховати євреїв та комуністів буде розстріляний! За невиконання розпоряджень німецького воєнного командування – смерть!» [4].
Для військовополонених на території міста організували три табори, розраховані на 20 тис. бранців. Однак місць у таких таборах всім не вистачало, багато людей опинилися просто неба. Ув’язненим практично не давали їжі, а тих, хто прибув щойно до табору, не годували по три дні. Як наслідок у таборах постійно спалахували епідемії тифу та дизентерії. Звичним явищем були тортури, знущання та невмотивовані розстріли. У зимовий період смертність у таборах для військовополонених сягала 300 чоловік в день [4].
Після звільнення Полтави, 28 вересня 1943 року, 5-та гвардійська армія генерал-лейтенанта Жадова, переслідуючи залишки 223-ї піхотної дивізії, а також танкової дивізії «Мертва голова» і 3-ї танкової дивізії, 28 вересня підійшла до Кременчука.
29 вересня 1943 року було прийнято рішення штурмувати місто. Штурм проводився одночасно з усіх напрямків з блискавичною швидкістю. Того ж дня, 29 вересня 1943 року, Кременчук було звільнено.
За словами очевидців, що входили до міста, це були суцільні руїни. Під час відступу німці спалили і підірвали все, до чого встигли дотягнутися [4].
Табір військовополоненних в Кременчуку, вересень 1941 року [7].
«За період окупації Кременчук був підвергнутий страшним руйнуванням: були знищені всі промислові підприємства (56 союзного, республіканського та обласного підпорядкування та 48 місцевого значення), підірваний міст через Дніпро, зруйновано залізничний та річковий вокзали, театр на 800 місць, цирк на 1500 місць, кінотеатри, клуби, педінститут, 8 технікумів, Будинок піонерів, більшість шкіл, дитячих дошкільних та медичних закладів. Спалено 860 тис. книг бібліотечного фонду, підірвано міський музей, вирублено 100 тис. дерев» [6].
Статистика зруйнованих будинків:
Із 6800 комунальних будинків вціліло лише 42 – 0,6%;
Із 2988 приватних будинків вціліло лише 90 – 3%;
Загалом було зруйновано 97% міста, збитки оцінювалися у понад 1 млрд. рублів.
Концтабір 346-А біля Червоної гірки [7].Концтабір 346-А біля Червоної гірки [7].
Усього на території Кременчука було знайдено 7 місць масових поховань, загальною чисельністю 60 тис. чоловік (50 тис. військовополонених, 8 тис. євреїв, 2 тис. інших жителів міста, в тому числі і ромів):
Поблизу кладовища та вулиці Маяковського (там розташовувався табір 346-А ) поховано більше 30 тис. людей.
Поблизу військової частини (там розташовувався табір 346-Б) поховано більше 18 тис. людей;
Поблизу Піщаної Гори поховано більше 20 тис. людей;
Кількість похованих у інших місцях невідома.
За період окупації близько 10 тис. жителів міста було вивезено на примусові роботи до Німеччини. На момент звільнення міста із 90 тис. жителів в живих залишилося лише 18 тис. [4].
Понад 7 тис. жителів міста загинули на фронтах Другої світової війни. Майже 7 тис. кременчужців удостоїлися звання Герой Радянського Союзу [6].
